Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Весь народ одобрив справедливий осуд царя.

Данило Лепкий

Русалка

Івась та Маруся мали люту мачуху, що над бідними сиротами знущалася та ще прискаржувалася перед вітцем, мов то Івась та Маруся неслухняні, ліниві та непокірливі.

– Нема що таких лихих дітей держати дома, – казала не раз люта мачуха до вітця, – нехай ідуть у світ та між людьми набираються розуму!

– Та де у світ? – пита зажурений батько.

– Се твоя, а не моя річ! – цокотить мачуха.

Старий батько підопре голову на руку конець стола та важку думає думку: що почати з дітьми? А діти, як можуть, стараються приподобатись мачусі. Маруся і водиці чистенької та студененької принесе з кринички, і начиння помиє, і хату позамітає, і дитину малу заколише, і випере. А Івась? Господоньку, такий маленький, блідий, з білявими кучерями, а вже і дровець принесе, і коні попасе, і корови заверне. Та що ж? У мачухи тільки «нероби» та й «нероби»!

– Роби собі, що хоч, з дітьми, а ні, я кидаю хату та йду в світ за очі, – кричала майже щодня мачуха до вітця.

Остогидла сварка старому, жаль було дітей, жаль було і жінки; не знать, як порадити, а рад би щиро якось приголубити і дітей до серця і утихомирити люту жінку.

Була весна. Сонечко ясно-красно засвітило над землею. Забриніли бджілки понад зеленою травою, ліс розвився, як вінчик на голові дівчини.

– Збирайтеся, діти, поїдем в ліс по дрова, – сказав батько Марусі та Івасеві, запряг коні, вложив кусень хліба в торбину та поклав сокиру і довбеньку на віз… Маруся та Івась зібралися скоренько, посідали разом на фіру, батько вдарив конята батогом, і віз покотився, як кинений вправною рукою м'яч, по сухій дорозі до недалекого густого лісу. Діти роздивлялися, тішилися ясною дниною, вслухалися в дрібненьке щебетання жайворонків, що розливалося в пахучім, веснянім повітрі.

Приїхали до лісу, а в лісі розкішно, як в раю: цвітуть синенькі дрібні лісні фіялочки, жовті первістки, блискучий лотос, кує зозуля, а зі всіх сторін доноситься запах свіжого листя, живиці та вологи. Коні похнюпили голови та скоренько дрібочуть чимраз далі крутою доріжкою в густий ліс. У лісі щораз темніше, тихіше та лячніше: дерева підіймаються все вище та вище, земля стає щораз пустішою, ні цвіту, ні зеленої трави, лише зсохле гілля та дрібні шпильки щетини.

– Гов, тпру! – сказав батько та здержав конята. – Злізайте з воза, будете оттут збирати хмиз на купочку, а я поїду трошки далі та зрубаю яку ялицю. Лише ніде не відходіть з того місця, щоб я вас надвечір міг знайти.

– Добре, таточку, – сказала Маруся, скочила з воза, здійняла ще Івася, та й обоє почали збирати та зносити на купочку сухий хмиз. А батько поїхав далі, лишаючи коло дітей торбинку з куснем чорного черствого хліба.

Діти втомилися, посідали під високу гіллясту смереку, вийняли з торбинки хліб, розламали, їдять та надслухають, чи не над'їздить батько, але в лісі тихо-тихо, лише десь далеко-далеко чути якийсь голос: ковть та ковть.

– Ходім, Івасю, будемо шукати тата, – сказала Маруся.

– А як заблудимо?

– Все одно. Вони мусять бути десь недалеко, чути прецінь ковтання сокири.

– Може, се не вони?

– Хто ж би інший? – відповіла дівчинка та й потягла хлопця за собою. Ідуть, ідуть, а ліс все густий та темний, аж вкінці блиснуло ясне світло через прогалину, і діти опинилися на невеликій полонині. На горбочку біля потоку стояла береза, а до берези геть-геть під самими гіллями прив'язав батько довбеньку, вітер злегенька шумів, береза скрипіла та гойдалася то в той, то в сей бік, а довбенька «калать» та «калать» об пень берези. Побачивши прив'язану до берези довбеньку, Маруся зрозуміла відразу по що привіз їх батько у ліс, – вона посумніла, однак нічого не говорила Івасеві, бо не хотіла йому завдавати жалю.

– Дивися, Івасуню, ось слід наших коней і коліс татового воза! – крикнула, зрадівши.

– Ая, може, за ними втрапим додому, – озвався хлопець.

– Втрапим, чому б ні!

І діти, взявшися за руки, швиденько пішли за двома рівнобіжними лініями коліс.

Вечір. На небі розсипалися звізди, неначе ясні, лискучі краплі золота, а над землею повисла тиха, супокійна задума весняної ночі. Мачуха наварила пирогів, наляла молочної каші у миску та припрошує батька:

– їж, старий, не журися, нема чим!

– Ет, якось мені ані твої пироги, ані молочна каша не лізе до уст!

– Чому?

– Бо страшно. Чого я тебе послухав та позбувся дітей?

– Старий, май розум, нема чого лякатися та жалувати, або ж то діти такі, як у людей? Се непотріби, нероби – їх би лише потопити!

– А преціж вони мої діти!

– Та що ж з того?

– Що з того? Вони десь голодні, оплакані та перестрашені десь би також з'їли пирогів і каші! А може, може, де вовки пороздирали бідних дітей?

– Ні, батечку, не журіться, ми осьдечки, отворіть! – закричав під вікном Івась своїм щебетливим голосочком та застукав у вікно.

Старий зжахнувся, бо погадав, що се, може, душа його безневинних дітей майнула поперед вікна його хати невеличкою пташиною та затріпала крилоньками об вікно. Мачуха станула коло стола ні жива ні мертва, зблідла як папір.

– Чого стоїш? Отвори дітям, – сказав по хвилі старий, – хай ідуть до хати.

Мачуха отворила з пересердям сінні двері, а діти тихенько ввійшли до хати.

І знов минуло кілька літ серед колотнечі мачухи з батьком, мачуха стала ще більш лютіша, ще більше гнівлива та сукриста. Не раз як заверне своїми сивими очима, як розпустить язик, то начеб вода падала на млинські колеса, так котиться завзята, страшна бесіда з її запінених уст, – а деколи її з великого пересердя щось потисне за горло, вона ціла почервоніє, як кармазин, закусить губи, затисне кулаки, кричить якимись дивними голосами так, що і діти, і старий втікають з хати.

«Нема ради! Не знать, що почать на тому білому світі», – думав не раз старий батько.

– Діти, збирайтеся, поїдем ловити рибу! – сказав якось у самі вівсяні жнива. Івась тішився, бо любив дуже ловити рибу, але старша та розумніша Маруся не дуже радувалася тою дорогою, бо знала добре, що ріка далеко-далеко від їх хати та що батько вибирається з дому на кілька днів.

«Хтозна, що з нами статися може за кілька днів, коли понад рікою лугами та лозами волочаться голодні вовки. А